![«Коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі служби [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю», – згадує Наталія Шило](https://d1vjlof4ggc0ca.cloudfront.net/63311382-706f-4343-0802-08dd9da3aaf1_w250_r1_s.jpg)
Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
Вчителька з Горлівки Наталія Шило пробула в російському полоні майже чотири роки. Влітку 2021-го жінка вирушила з Києва додому, щоб навідати хвору матір, але так і не доїхала до пункту призначення. Окупанти затримали Наталію на КПП «Успенка», звинувативши у нібито шпигунстві на користь України. Спершу відправили в ізолятор тимчасового тримання, потім – до СІЗО.
Протягом місяця рідні Наталії не знали, де вона перебуває: на запити доньки Ірини силовики угруповання «ДНР» відповідали, що не знають, де зараз жінка. 22 місяці вони шукали докази співпраці Наталії з українськими спецслужбами, але так і не знайшли, тож відправили вчительку під домашній арешт, а згодом взагалі закрили «справу». Втім, покинути окуповану Донеччину не дозволили.
У квітні Головне управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України визволило вчительку. Зараз вона мешкає в Києві.
В інтерв'ю Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) Наталія Шило розповіла про деталі затримання і ув'язнення, як на Новий рік співала у камері «Батько наш – Бандера», що не бачила наживо дочку і маму шість років, а також – що може зробити Україна, щоб колишні полонені не почувались покинутими.
«У СІЗО час зупиняється, там нічого не відбувається»
– Вітаю вас із поверненням до Києва. Як ви почуваєтеся після звільнення з полону?
– Почуваюся добре, все подобається. Головне – що я у вільній Україні.
– Про ваше повернення і спецоперацію ГУР знає вся Україна. А чи знали ви про те, що вас планують звільняти?
– Здогадувалася, бо не могла виїхати (з окупованого Донецька – ред.) і просила доньку допомогти мені. Зі мною зв'язалися і допомогли.
– У 2021 році, коли ви вирушили додому, вам так і не вдалося проїхати цей маршрут до кінця. Вас затримали на контрольно-пропускному пункті. Як це відбулося?
Кажуть: «Пройдіть до кімнати, зараз приїде «МГБ» «ДНР», будуть з вами говорити». Я зрозуміла, що мене затримали
– В 2019 році почалася пандемія Covid, тож я не була вдома майже два роки, а до цього регулярно їздила до свого міста. У 2021 році я їхала через Росію, бо КПП «Майорськ» закрили. На контрольно-пропускному пункті «Успенка» подала паспорт. У мене попросили ще й телефон – подаю його, і мені кажуть: «Пройдіть до кімнати, зараз приїдуть з «МГБ» «ДНР» і будуть з вами говорити». Я зрозуміла, що мене затримали. Додому я так і не дісталася.
Мені стало погано, викликали швидку. Чекали на представників «МГБ» кілька годин. Потім вони приїхали, провели обшук, перебрали мої речі і забрали мене – сказали, що відвезуть додому, але повезли до будівлі «МГБ». Там я пробула близько двох діб.
Забрали годинник, телефон, тобто час уже пішов по-іншому. Потім мене перевели до ізолятора тимчасового утримання, а згодом – в СІЗО.
– Як ваші рідні дізналися про це затримання?
– Перевізник зателефонував доньці, сказав, що мене зняли з автобуса. Але коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі «служби» [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю. Тобто донька здогадувалася, що мене зняла якась спецслужба, але факту мого перебування у них не підтверджували. Так тривало майже місяць: ніхто не говорив, де я перебуваю.
Коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі «служби» [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю
Коли мене перевели до СІЗО, рідним сповістили, що я перебуваю там. У СІЗО час зупиняється, там нічого не відбувається – сидиш і чекаєш.
– Які люди працювали з вами на різних етапах: хто затримував, хто допитував, хто охороняв?
– Я не знаю їхніх імен, думаю, що вони – вигадані. Ці люди показали мені (документи – ред.), що є оперативниками «МГБ» [угруповання] «ДНР». Возили мене на допити, проводили слідчі дії. Звинувачували у шпигунстві на користь України.
– Як вони обґрунтовували це звинувачення?
– Буцімто я давно не була в Горлівці і раптом вирішила приїхати сюди. Вони говорили, що я виконую завдання спецслужб України. Перевіряли контакти, соцмережі. Вдома проводили обшук, але без мене.
– Якими вони були: ідейними, агресивними, байдужими?
– Дуже ввічливими, розмовляли зі мною на «ви», я з ними теж. Намагалися налагодити контакт. Але іноді запрошували оперативника, який на мене кричав, погрожував. Мої оперативники намагалися зробити так, щоб я їм більше розказала, але мені не було чого їм розповідати.
Адвокат сказала: «Я не буду вас захищати»
– Як довго тривали обшуки, пошуки доказів, стосовно яких вам висували звинувачення?
– 22 місяці вони намагалися щось знайти: якісь зв'язки, рахунки. Казали, що мені платять великі гроші за те, що я даю якісь дані. Це геть надумане обвинувачення.
Вони звинуватили мене в шпигунстві. Це стаття 3.2.1 «кодексу» [угруповання] «ДНР»: або 20 років за ґратами, або смертна кара, довічного ув’язнення немає.
Слідчий спочатку запропонував адвоката, але та жінка приїхала і сказала: «Я не буду вас захищати. Можу тільки сидіти поряд з вами, коли проводять допит». А потім приїхав інший адвокат – незалежний, сказав, що мої рідні підписали з ним договір і що я повинна його підписати теж. Він допоміг мені. Це дуже дорого коштувало, але донька оплатила його послуги, бо не кожен адвокат береться за «шпигунів». «Шпигунів» там не люблять.
Адвокат сказала: «Я не буду вас захищати»
– Чи варто взагалі наймати російського адвоката?
– Варто. Слід шукати адвокатів, щоб вони були присутніми на допитах. Краще, щоб це був так званий платний адвокат, бо вони тоді краще працюють. І бажано – російський адвокат.
– Ваші рідні мали якісь контакти з вами? Ви могли спілкуватися, обмінюватися новинами?
– Ні. Оперативники казали: «Я зателефоную вашій мамі, вашій доньці і скажу, що вам треба». Але пройшов місяць після мого затримання і тільки потім мені прийшла передача. Так я вже зрозуміла, що рідні знають, де я перебуваю. Зустрічей і телефонних розмов не було.
– У яких умовах ви перебували і як до вас ставилися?
– В ізоляторі у мене навіть не було рушника, мила, засобів гігієни, речей, щоб перевдягнутися. Не було прогулянок. Тільки холодна вода з крану, навіть не було посуду, щоб її набрати. Ми пили з-під крану, мили голову під краном. Тяжкі умови: брудні нари, все дуже погано.
Спочатку десь місяць мене допитували, а потім про мене забули і я просто сиділа в СІЗО – чекала виїзду на «слідчі дії». Це було дуже зрідка – раз на три-чотири місяці.
Крім того, зняли про мене кіно – сюжет для місцевого телебачення. Приїхав хлопець під новий рік, поставив камеру і почав говорити, що він теж українець. Я йому кажу: «Так давайте розмовляти українською мовою». Йому, мабуть, це не сподобалось. Більше я нічого не говорила. А далі він вже нарізку зробив сам.
Коли я це побачила по телевізору (у камері СІЗО були телевізори), то була шокована. Він не сказав, що я вчителька, він лише сказав, що я – «шпигунка» і взагалі «терористка». Надуманий сюжет, в якому немає ніякої правди, крім того, що я з Горлівки, і мого імені.
«Я була впевнена в Україні»
– Поки ви перебували у СІЗО, чи отримували інформацію про те, що відбувається довкола?
– Телевізор, російське телебачення – все. Слідчий говорив тільки про сім'ю, що мамі зробили операцію.
– Як ви почувалися в цій інформаційній бульбашці?
– Настільки я була впевнена в Україні, що навіть не страждала. Знала, що Росія розповідає неправду. Був момент, коли ми (ув’язнені – ред.) між собою спілкувалися (там таких, як я, було немало) і сміялися, мовляв, слухай російський сюжет і все, що навпаки – це будуть українські новини.
Настільки я була впевнена в Україні, що навіть не страждала
– Ви листувалися з рідними? Мали змогу отримувати листи і писати відповіді?
– Це дозволили вже у 2022 році. Мені писала мама, я писала їй.
Листи ми не запечатували. Коли нам приносили листи, вони були розкриті. Мої рідні зберегли їх, але я не змогла забрати ці листи (коли виїжджала з Донецька – ред.), боялася, що буде обшук і щось піде не так. Я виїжджала зовсім без речей (у квітні 2023-го – ред.).
– Яким був ваш стан під час перебування у СІЗО? Що вас підтримувало?
– Стан здоров’я – були проблеми з тиском, але СІЗО не реагує на такі «дрібниці». Тобто ми кликали лікарів, але вони приходили вже тоді, коли людина падала. Зі мною такого не було.
А емоційний стан – я вірила, що навіть якщо мене засудять, якщо не вийду з цієї ситуації, все одно Україна є і буде.
На новий рік у камері ми співали «Батько наш Бандера, Україна мати»
Ми сиділи в камері на Новий рік (а 1 січня ж – день народження Бандери) і вирішили поспівати «Батько наш – Бандера, Україна – мати!» Охорона казала: «Дівчата, припиніть!», але ми співали. Мені сподобалося!
Люди на Донбасі чекають Україну, хто б що не говорив. Діти вивчають українську мову. Коли я вийшла з-за ґрат, до мене підходили люди, обіймали і шепотіли: «ми чекаємо Україну, ти передай туди». Зараз я передаю: там чекають Україну.
«Коли передали, що бомблять Київ, я вперше заплакала»
– Що змінилося після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році?
– Ми ввечері побачили на російському телебаченні путінську раду, коли він влаштував це шоу. Я зрозуміла, що виходить щось дуже погане. Коли передали, що бомблять Київ, я вперше заплакала, мені було дуже важко. Потім я зібралася і зрозуміла, що в 2014 році вони нікуди не дійшли, і тут вони [не захоплять Київ], ми їх не пустимо.
Зі сторони криміналітету були патріоти Росії, звучали погані слова, що «ви тут назавжди, вас посадять». Я не вірила в це.
– Зрештою окупанти відпустили вас під домашній арешт. Чим закінчилася їхня так звана «кримінальна справа»?
Коли мене випустили, «кримінальна справа» тривала ще рік
– Я не знаю, чим закінчилася «кримінальна справа». До суду вони її не довели. Коли мене випустили, «кримінальна справа» тривала ще рік. Не знаю, за якою «статтею» її закрили. Відбулося одне засідання суду.
Я так зрозуміла, що за процесуальним кодексом повинні відбуватися слідчі дії, а оскільки їх дуже довго не було, суддя вирішив, що мене потрібно відпустити під домашній арешт.
Так вийшла (із СІЗО – ред.) не лише я, багатьох людей за таких обставин відпустили під домашній арешт. Потім «справу» закривали.
Вісім місяців вони нічого не говорили мені, а потім я дізналася, що «кримінальна справа» закрита. [Документ] про це мені чи адвокату на руки не віддали. Нарешті я забрала речі, які вони конфіскували, і намагалася виїхати на вільну територію України, але мене не випустили і повернули назад.
– Коли ви перебували під домашнім арештом, могли кудись виходити?
– Так, пересуватися по місту – аби лише не виїжджати за межі «ДНР» (окупованої частини Донецької області , де діє угруповання «ДНР», створене Росією – ред.). Мене до Російської Федерації не пустили, бо в мене поганий кейс, як вони сказали: не можна таких людей пускати в Росію. Я так сиділа і думала: «А де я зараз? Якщо ви говорили, що «ДНР» – це частина Росії?»
«Кожна третя – політична [ув’язнена]»
– Яким ви побачили Донецьк у цей час?
– Як у 90-ті роки. Знаєте, що дуже цікаво – люди у транспорті мовчазні, не спілкуються між собою. Коли я їздила забирати речі, стався дуже цікавий випадок: ми сіли в автобус, який їхав з Єнакієвого, зайшов російський військовий. Він намагався розмовляти з людьми, але з ним не говорили. Дуже в очі кидалося, що люди сторонилися його, і між собою вони також не розмовляють.
Читайте також: «Багато людей може бути загублено»: що буде з полоненими у разі перемир'я?
– Ви підрахували, що у російському полоні перебуває 34 цивільні відомі жінки. Чи зустрічали ви когось із них?
– Коли я була в СІЗО, ми зустрічалися, коли ходили до лазні, іноді перекидалися словами. І ми самі вирахували, що нас – 34, з урахуванням тих, кого вже відправили до колонії у Сніжному. Це було до повномасштабного вторгнення. А після великої війни почали прибувати нові ув'язнені.
Нас близько ста жінок на жіночому посту було (блок, де утримували саме жінок – ред.). Кожна третя – політична [ув’язнена]. До нас і з боку криміналітету також було різне ставлення. Були ті, хто погано про нас говорив. Була навіть одна дівчина, яка нам хліб в «кормушку» кидала і казала: «Жріть, укр*пи».
– Ви перебували певний час в одній камері з Наталією Власовою. Це жінка, яку схопили у березні 2019 року на КПВВ «Оленівка». Їй також інкримінують співпрацю з українськими спецслужбами. Чотири місяці Наталія провела у катівні «Ізоляція». Що ви можете розповісти про Наталію? Як вона почувалася?
– Це дуже красива і гарна жінка. Я з нею близько 20 місяців жила в одній камері. Вона психологиня. Мені дуже подобалося з нею спілкуватися. Спочатку там (у в’язниці – ред.) ніхто ні з ким не розмовляє, тому що це страшно. А потім вона розповіла, що в неї є маленька донька Юля.
Мене влітку посадили, а я ж жила там (у камері СІЗО – ред.) і восени, і взимку. Коли було дуже холодно, Наталя віддала мені свою кофтинку. Я в ній ходила, а потім забрала з собою. Нас розвели: коли я звільнялася, Наталія була вже в іншій камері.
Усі речі я покинула (коли виїжджала з окупації – ред.), а цю кофтинку взяла. Я вірила, що приїду до Києва і передам її Юлі. Коли ми зустрілися, Юля запитала «Це від мами?». Потім ми зустрічалися, вона в ній ходить. Дитина чекає свою маму. Наталю засудили на 18 років.
«Спочатку ейфорія, а потім розумієш, що ти не потрібен»
– Кого з полонених ви зустрічали іще? Про кого хотіли б розповісти? Чи передавали вони щось?
– Гусейнова Людмила, яка зараз очолює громадське об'єднання «Нумо, сестри!». Це неймовірна жінка, яка займається допомогою цивільним жінкам, які виходять з полону. Вона організовує проживання, лікарні, моніторить, щоб людина не загубилася в цьому просторі. Бо коли повертаєшся – спочатку така ейфорія, а потім розумієш, що ти не потрібен суспільству.
До мене підходили бабусі старенькі, казали: «Ми не доживемо, але віримо, що Україна прийде»
– Чому виникає це відчуття? Через що?
– Потрібно довести, що ти був у полоні, знайти роботу. Це мені пощастило, що я повернулася в школу – директорка запропонувала мені роботу.
Дякую людям, які здали мені житло: коли я шукала помешкання, питали: «Ви з Донбасу? Ні, ми таким не здаємо». Дівчата мені купили одяг, телефон. А держава якось не поспішає. Може, й допомагає, але не поспішає.
Можна я розповім про пенсіонерів, про яких кажуть, що вони продали Україну? Людям, які там перебувають, їхати немає куди. Родичів або немає, або вони виїхали з України.
До мене підходили старенькі бабусі, казали: «Ми не доживемо, але віримо, що Україна прийде. Ми дуже чекаємо».
Дякую Україні, яка проводить ідентифікацію і платить їм пенсії, бо це для них – віра, що про них не забувають. Я допомагала бабусям налагодити зв'язок з Пенсійним фондом України. Всі дівчата і хлопці, які спілкувалися з ними, – дуже ввічливі.
Є люди, які пристосовуються до Росії, але є ті, які не можуть виїхати через вік або тому, що там (на окупованій території – ред.) їхні старенькі батьки, їхати нікуди. Якщо їдеш в село, там є де жити, але немає роботи. Якщо їдеш у місто, є робота, але немає де жити. Підтримки немає, крім добрих людей. Добрих людей дуже багато в Україні.
– Що, на вашу думку, Україна має зробити для заручників і людей окупації?
– Вірити. І не гнобити, коли вони сюди приїжджають, бо сюди їдуть ті, хто хоче жити в Україні.
Я фактично жила то в лікарні, то в шелтері
Потрібне житло або надія на нього. Я фактично жила то в лікарні, то в шелтері. Я – вчителька, сплачувати оренду мені дуже важко. Мені говорили: «Чому ви в місто приїхали? Їдьте далі в села». Я кажу: «У селі ж роботи немає». «А що ви хотіли? Ви або працюйте, або живіть. Вибирайте», – були люди, які таке казали.
Далі – документи. Їдуть люди, які їх втратили. Потім – здоров'я. Іноді лікарів не вистачає.
– У весь цей час, поки ви перебували в окупації, ваша донька дуже активно проводила інформаційну кампанію. Чи мали ви змогу вже із нею побачитися?
– Тільки по інтернету. Мені слідчий (в окупації – ред.) дозволив з нею спілкуватися. Дякую своїй донечці, що вона так за мене боролася. Своїм учням дякую, які мене не забули. Бо були такі учні (в окупації – ред.), які казали, що мене потрібно розстріляти. Були там і учні, які мені допомагали і грошима, і добрим словом. За мене боролися мама і ще багато людей.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
![«Коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі служби [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю», – згадує Наталія Шило](https://d1vjlof4ggc0ca.cloudfront.net/63311382-706f-4343-0802-08dd9da3aaf1_w160_r1.jpg)
![«Коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі служби [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю», – згадує Наталія Шило](https://d1vjlof4ggc0ca.cloudfront.net/63311382-706f-4343-0802-08dd9da3aaf1_w100_r1.jpg)
![«Коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі служби [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю», – згадує Наталія Шило](https://d1vjlof4ggc0ca.cloudfront.net/63311382-706f-4343-0802-08dd9da3aaf1_w33_r1.jpg)
Форум